Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

Там, на Дону, кажуть, багато ще залишків української мови по селах – так каже ще один друг мій, Толясик, мій побратим. Толян, хоча родом із робітничих районів, вивчає вже, певне, четверту мову – після чеської, польської та української «он учит немецкий язык» – er lernt Deutsch. Так, у нього на роботі у Волгодонську, де він працює вантажником у супермаркеті, наразі ще слабо знають слово «психонетика», але Толян уже веде заняття сам для пацанів із гуртка штурхобочних. Його хобі – бойові мистецтва. Традиційні російські, але не від того, щоби повправлятися з ножем, з ланцюгом, із мечем чи алебардою. У Толика дивні сни – часом він бачить мене на коні, і себе, і нашого друга Серьожу, і ми – наче троє звитяжців-братів у слов’янських строях. Не знаю, що й сказати Толяну, але – моє серце у нього.

Серьога теж хлопець не в тім’я битий. Безстрашний. Рішучий. Розумний, аж страх, надто полюбляє зефір. Небезпечний у тому плані, що бачить тебе наскрізь, але може довго нічого тобі про це не казати. Полюбляє слухати зранку на сході сонця «Акулу», «Глюкозу» та іншу російську попсу, від якої ледь не божеволіє, бо має таємні кошмари – щось моторошне було у нього в житті з жінками, і тільки великі порції медитації, а також зефіру й попси рятують його від журби, а очі в нього такі, ніби він розколює світ на скалки, розбирає його на деталі, а потім складає знову, як мозаїку або вітраж, і в них – цікавість, біль і відчайдушне бажання ступити далі. Серьога тримає тут усіх – можливо, якби не він, ніхто й не їздив би на ці експерименти до безлюдної країни, але в ньому горить той особливий вогонь, за яким хочеться йти.

Є ще інші – наприклад, Женя. На цей раз дівчина, жінка, теж уже відносно немолода, але з купою нерозтрачених почуттів, і знає, до того ж, що таке гумор. Після Калмикії, в Києві, ми ще проведемо разом з тиждень, гуляючи на Труханів, жартуючи, зберігаючи правильну відстань і повагу, просто тому, що така це пора – пора надламів, і ти дивишся й бачиш надлами іншого вже як власні, ти дивишся на них зі співчуттям. Вона теж усілякого натерпілась, працювала у наркодиспансері, втратила чоловіка, тепер – старший товарознавець в езотеричному магазині-книгарні. Нейтральна посада, є час для себе і для своєї глухої зажури. Ми зійшлися з Женею на ґрунті Гребенщикова, доктора Вольца і спільної впевненості в тому, що Цой – живий. Я показую Жені практику ґанджа-йоги – до східнього сонця роблю комплекс Сур’я-намаскар під музику Майкла Франті «Ganja Babe» із серіалу «Косяки».

Отож, експеримент номер два. Перші знахідки, перші поразки. Режим – майже армійський: на п’ятнадцять людей дві ванни – кожному по п’ять хвилин на туалет, сьома ранку – буддисти привозять сніданок: манка, вівсянка і всяке таке. О восьмій годині – зібрання у робочому залі, кожен за своїм комп’ютером, ранкові практики – приблизно сорок хвилин. Вечірні заходи вже будуть глибші, сильніші – години на півтори, з розототожненням із найтоншими структурами свідомості, але то вже надвечір, у тихий калмицький час, зараз ранок – час роботи, час для прориву. Наша мета – психонетичні мови, візуальні мови, мови високої щільності. Побічні продукти – різні творчі розроби, методологічні засоби, розвивальні ігри – також у пошані. Формується колективна свідомість.

Один із присутніх, Ґєна О., медитатор зі стажем, недавно зіткнувся з переживанням, описаним у священних текстах тантризму, – тепер він знає, що все є космічна свідомість, і тихо дивиться на все, що відбувається під час семінару, крізь свої товсті окуляри. Він не сумний, не веселий, але на його вустах легка усмішка: «Тепер я знаю» – означає вона. Ми з Ґєною товаришуємо трохи – не так, як із Борисом, той полонив моє серце рядками Басьо:

Старий ставок.

Пірнуло жабеня —

Вода плеснула —

а все ж Ґєна ділиться спогадами з ночі після того, коли до нього прийшло воно: «Я лежав, не спав, пригадував усіх своїх знайомих, пробачав усім, просив пробачення сам». І ще така ремарка: «У мене був приятель, з яким теж це трапилось. Поки це було лише його досвідом, нам не було про що говорити. Тепер це стало і моїм досвідом, і я розумію, що тепер тим паче нам нема про що говорити». Ґєна – програміст, грає в ґо, естет, романтик. Він каже: «Мені снилося, ніби ми – ноти однієї симфонії і ми всі наладовуємося в тон, аби звучати… Аби народжувати те, для чого ми приїхали сюди».

Керівник програми, О. Г., колись був знайомий з езотериком З., що хотів помістити голову нещасного Альоші собі на ціпок. То було ще в часи, коли існував Радянський Союз, коли таємні лабораторії розробляли нечувані засекречені методи психологічної підготови для космонавтики, для спецслужб і операторів атомних станцій. Час від часу від нього можна почути жарт про те, як нудить людину на четвертий день у центрифузі «Вертел-1», призначеній для імітації бортових перевантажень у космічній мандрівці. Або ж іншу яку історію, наприклад про командира зводу, який досяг неймовірних висот у польових тортурах, або про людину, котра могла мислити шістнадцять думок одночасно; приблизно таке щось стоїть за мету в його інституті: продукувати людей нового типу – машин, що підкорили собі свідомість, свідомостей, що підкорили в собі машинність. Дивлячись на О. Г., Женя якось сказала: «Я бачила, як він іде крізь дощ, на позір проста людина без парасолі, у звичайному чорному жакеті з непокритою головою, сивий, з вусами і широким казахським лицем, і я бачила, який він водночас безформний, поза формами цього світу, він явно не тут». Один із учнів О. Г. якось спитав у того: а як вам живеться з такою абревіатурою імені – Б. О. Г. – гордота не докучає? «Періодично буває», – по-котячому усміхнувся той. Його очі схожі на розжарену жовту магму. У побуті він простий. Їсть мало, спить недовго. Вивчає житія святих. Усе інше він, як мені здалось, уже знає. Колись, на початку знайомства, О. Г. показав мені слід від кульової рани у грудях і сказав: «Ця рана зажила за чотирнадцять днів». Такого не буває. Відламок кулі ще досі в ньому, розмовляючи, він часом покашлює через нього. Він трохи повоював – Придністров’я, Абхазія, хоча, попри любов до дисципліни і камуфляжу, завжди був скоріше вченим, аніж польовим